Основні принципи народної манери співу - Вокал - Каталог статей - "Маківка"
Головна » Статті » Вокал

Основні принципи народної манери співу

Основні принципи народної манери співу

Свою естетичну пам`ять український народ найкраще зберіг у пісні, що стала основою професійної музики. Народні митці створили протягом віків велику кількість різних за жанрами народних пісень, виробили різні способи пісенного виконавства та локальну стилістику.

Фольклористична наука піддає щоразу детальнішому аналізові її складові елементи. Одним із важливих стильових компонентів музичного фольклору є народне виконавство. До питання сутності народнопісенного виконавства та професійної підготовки виконавців народної пісні звертались у своїх працях українські мистецтвознавці К. Квітка, Ф.Колесса, А.Іваницький, С.Грица, російська збирачка та дослідниця фольклору Є.Ліньова та інші дослідники.

Народна манера співу – малодосліджена, нерозкритими залишаються питання вокальної педагогіки і методики народної манери співу. Дехто вважає такий спів непрофесійним. Чеський етнограф Л.Куба зазначає, що «в порівнянні з фольклорним виконавством класична школа співу є досконалішою завдяки технічній майстерності». Хоча з таким твердженням можна посперечатися, якщо зважити на помітну складність багатьох народнопісенних зразків, виконання яких вимагає від народного співака неабиякої техніки співу. Науковець Д. Євтушенко зазначає: «Настав час серйозно подумати над самим визначенням «народний спів», оскільки в умовах величезного культурного зростання народу воно значно відійшло від своїх колишніх застарілих норм і часом стає гальмом як у теорії співу, так і у вокальній практиці».

Існує кілька підходів до тлумачення поняття народної манери виконання. Народнопісенне мистецтво охарактеризував Д. Євтушенко: «Народний спів – це те джерело, з якого походять і живляться всі різновиди вокального мистецтва, все краще і найцінніше, що створене генієм народу в галузі співу, у ньому весь комплекс найрізноманітніших ресурсів сучасного вокального мистецтва». Автор говорить, що народна манера співу впливає вражаюче на слухачів, але часто зазнає спотворюючих впливів і через те перетворюється на «щось подібне до кривляння, навмисного спрощування, вульгаризації співу». О.Скопцова у праці «Становлення та особливості розвитку народного хорового виконавства в Україні» зазначила, що детальне вивчення народної манери співу потребує врахування досягнень суміжних наук: фізіології, фоніатрії, акустики, фонетики, музичної психології, фольклористики, етнолінгвістики тощо.

Як зазначає С.Грица, «пізнати структуру того чи іншого роду творчості, дійти до його генезису – значить докладно розглянути його у зв`язках з конкретним середовищем народження і побутування. Саме таким шляхом можна з`ясувати… чим зумовлені особливості манери виконання, певні форми словесного і музичного вислову». Автентичний фольклор, а також і манера, потребують однорідного «гомогенного, автентичного середовища». Адже народне виконавство виникло і функціонує в народній масі для вдоволення її естетичних потреб, а не для зовнішнього оцінювання вартостей. Ознака «народний» може характеризувати приналежність співу до певного народу. Характерною рисою автентичного співу є точність відтворення всіх особливостей. Дослідники вбачають основну суть народної манери в її зв`язку з побутовою мовою, яка різноманітна в своїх діалектах (адже народна манера співу і фонетика органічно пов’язані у сплаві мелодії і слова), з особливостями подачі звуку, тембру та вокальних засобів (відкритий звук, мелізматика тощо). Також особливості народного виконавства залежать від індивідуального модусу мислення виконавця (за визначенням С.Грици, індивідуальний модус мислення – «це сформовані під впливом етнічного та етнографічного модусів мислення самобутні духовні і творчі риси окремого індивіда»). Ф.Колесса вказує на тісний зв`язок між піснею та виконавцем, який зумовлений «давньою традицією індивідуалізації творчого матеріалу, здатністю переживати особистісно в процесі виконання пісні змістовну наповненість мелодії».

М. Хай у праці «Музика Бойківщини» вказує, що народний звук є матеріалізованою основою стильових якостей фольклору у фонічні і виступає найхарактернішою категорією народної манери виконання. Дослідник зауважує, що у вузькому розумінні народна манера виконання – це сукупність засобів художньої виразності: формотворення, темп, лад, тобто те, що випливає з характеру внутрішньої стилістики фольклорного твору, – в поєднанні із зовнішніми ознаками: мовним діалектом, інтонацією, ознаками звукоутворення, виконавськими прийомами і штрихами, особливостями імпровізації та інтерпретації. У широкому ж розумінні – це система музичних народно-виконавських засобів, які разом із ознаками народної духовної культури (мовний діалект, пантоміма, хореографія, декор) складають основу певного музично-виконавського діалекту.

Дослідниця Н. Дрожжина зазначає, що «народна (автентична) манера співу наділена напрочуд гарною польотністю, далеко розноситься на відкритому просторі», а також говорить про характерне «нейтральне положення гортані» в народній манері співу, де, на відміну від академічної манери співу, гортань знаходиться в низькому положенні.

Р. Лоцман вказує, що загальними ознаками народної манери співу усіх регіонів України вважаються природний, близький звук, незначна вібрація голосу (як темброве забарвлення), близька до розмовної мови дикція, природне головне резонування (без вираженого прикриття звука), щільне грудне звучання, виконавські прийоми (глісандуючі «з’їзди», форшлаги, розспівування окремих складів музичного тексту, «під’їзди» до звука або його оспівування, мелізматична орнаментика, «йотація» – додавання «й» до наголошеної голосної, часткове затримання довгих долей) тощо. У науковій літературі фольклористи описують також такі особливості народного автентичного виконавства: акцентування звуків (помірне, сильне, дуже сильне), коротке дихання (перехват), словообрив – глибока цезура зі взяттям дихання посеред слова, коротке суміжнощабельне коливання голосу (тремолювання), використання перехідного звучання голосу, що виникає при переході з грудного регістру в головний (нагадує фальцет), особливості вимови літературного тексту – вживання надрядкових (діактричних) літер, що вказують на редукцію основної літери (звуку). Для пісенного тексту характерним є недоспівування останнього складу вкінці строфи, огласовка. Головна причина цього вбачалася в тому, що народні співаки за допомогою «незначущих словечок» та різних повторів вирівнюють віршовий рядок. Як зауважує М.Штокмар, «в народнопоетичній мові немає нічого штучного, умовного, що виникає під впливом віршового розміру й існує тільки заради цього».

Орфоепія з її особливостями відноситься до ресурсів народного співу. Важливу роль в утворенні вокально-художнього звука в сольному співі відіграють голосні [а], [о], [у], [и], [е], [і] та носові [о(н)], [е(н)], які називають основними. З погляду локалізації голосні поділяються на відкриті ([а], [е]), напіввідкриті ([і], [о], [и]) та закриті ([у]). Голосні [а], [о], [у] – заднього утворення; [и], [і] – переднього; при утворенні [а], [о], [у]  в резонуванні бере участь ротова порожнина, при утворенні [е], [и], [і] – гортань.

Народна манера є природно-розмовною. На думку Л.Шаміної, «…слово – перше, а за ним, трішки відступаючи – голос». Дослідник вказує, що цей момент народного співу є складником особливого музичного мислення народних співаків («співаю, як розмовляю») і не може досягтися механічним шляхом. Думка, виражена в слові, дає сигнал до дії – співу, що, у свою чергу, виражається в співочому звуці. Л.Христиансен зазначає, що для народного співу властивий «розмовний стан голосового апарату», добре натренований під час розмовної мови. Тому «розмовними» є й такі складники співочого процесу, як дихання, стан верхніх резонаторів, порожнини рота, губ, робота голосових зв’язок.

Щодо типів звучання голосу, то Р.Лоцман вказує, що народне виконавство відзначалось використанням двох натуральних регістрів жіночого голосу:

· Грудного (основного) характеризується найбільш щільним змиканням голосових зв`язок;

· Головного (трапляється рідше) – характеризується фальцетним, безопорним звуком.

Дослідниця зазначає, що особливим типом звучання народного голосу (жіночого) є мікст (від лат. mixtus – «змішаний») – змішаний регістр співацького голосу, у якому використовуються і грудний, і головний резонатори. Завдяки міксту співаки можуть досконало філірувати звук, надавати йому темного чи світлого забарвлення.

Щодо утворення «народного» звука у чоловічих голосах, то тут слід зважати на тембрально-інтонаційні властивості голосоутворення.

Узагальнюючи поняття «народної манери співу», який ґрунтується на самобутній народнопісенній традиції, слід виділити такі його ознаки:

· взаємозв`язок з побутовою мовою;

· специфічне звуковидобування;

· перевага грудного резонування;

· сукупність прийомів та засобів народного виконання.

Категорія: Вокал | Додав: Мелодія (20.06.2012)
Переглядів: 3913 | Теги: народний спів, Статті, типи звучання голосу, народна манера співу, народний голос, народне виконавство | Рейтинг: 3.2/5
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Наша кнопка
Будемо вам дуже вдячні, якщо ви розмістете нашу кнопку на своєму сайті

Народний вокальний квартет Маківка

Корисні посилання